Коли падатиме Кремль, може привалити й нас
Михайло ЯНІВ, "Народне слово" (Київ)
Росія напередодні чергових «смутних часів» – такого висновку останнім часом доходить усе більше експертів. Велетенська країна не може дати собі ради із морально й технологічно застарілою економікою, а нафтових і газових грошей, незважаючи на постійне зростання світових цін на цю стратегічну сировину, невдовзі не вистачатиме на задоволення не лише апетитів чиновництва, а й найелементарніших потреб. До того ж, оце неухильне зростання світових цін, від якого тепер Росія нібито виграє, вже в найближчій перспективі загрожує обернутися для неї на гігантський крах: сланцеві гази, шельфове видобування та інші альтернативні проекти, дотепер заморожені через їх технологічну дороговизну, невдовзі не видаватимуться аж такими дорогими, порівняно з ціною російського газу, – і тоді залежність Європи від російського постачання суттєво знизиться, а отже, урветься й потік газо- і нафтодоларів, який фактично й тримає Росію на плаву. Єдине, що може трохи відтермінувати крах Росії – але не уникнути, а лише трохи відтермінувати, – це поглинання української економіки. У Кремлі це дуже добре розуміють – і саме з цією метою на минулому тижні приїжджав до Києва тамтешній прем’єр і де-факто перша особа сусідньої держави Владімір Путін.
Однак сталося не так, як йому гадалося: незважаючи на велетенські шматки сиру в мишоловці, які він старанно й артистично пропонував, – нібито мільярди доларів нібито щорічно за вступ у Митний союз, через який і задумане це омріяне кремлівське поглинання, – українські владні янучари на це не купилися. Путін як приїхав, так і поїхав – ні з чим! Чому так сталося? Чому влада, яка за своєю суттю цілком слушно вважається проросійською, раптом відмовила самому (хе-хе) Путіну? Не розмріюймося: жоднісіньким патріотизмом чи іншими такими природними для нас, українців, але такими чужими Януковичу й Азарову почуттями тут і не пахне. Тут винятково банальна вигода: теперішнім українським можновладцям і олігархам, які за цими можновладцями стоять, хочеться самим купувати найдорожчі пентгаузи в Лондоні, а не віддавати гроші на це Путіну чи наближеним до нього російським олігархам. А якщо вступити в Митний союз, де 57% голосів має Росія, а Казахстан і Білорусь – по 21,5%, та ще й при цьому 87,97% усіх митних зборів забирає собі все та ж Росія, а Казахстану й Білорусі залишається, відповідно, 7,33% та 4,7%, – то зрозуміло, хто купуватиме пентгаузи… На цьому тлі цікаві речі відбуваються в самій Росії: нещодавно чинний, але, як вважає більшість експертів, номінальний глава сусідньої держави Дмітрій Мєдвєдєв заявив, що має намір балотуватися на посаду президента на другий термін – вибори там відбудуться наступного року, а передвиборча кампанія, хоч і стартуватиме офіційно аж восени, фактично, як можна судити, вже почалася. Донедавна не виникало сумніву в тому, що, «відсидівшись» за час президентства Мєдвєдєва на прем’єрській посаді, Путін у 2012-му спокійнісінько і без проблем повернеться у крісло глави держави, з якого й правитиме наступні 12 років. Проте останнім часом певності саме в такому розвитку ситуації немає: Мєдвєдєв «показує зуби» і наразі обережно, та все ж дає зрозуміти, що хотів би зіграти власну гру. До того ж, саме до нього схиляється все більше бізнесової та політичної еліти, якій ВВ просто набрид. «Зуби» Мєдвєдєва прорізалися вже не раз. Скажімо, він підтримав резолюцію ООН про військову операцію проти лівійського диктатора Муаммара Каддафі, тоді як Путін назвав її «середньовічних хрестовим походом», – у висліді Росія так і не застосувала щодо цієї резолюції свого права вето, ба навіть тональність висвітлення цих подій на російському ТБ, цілком залежному від Кремля, за мить різко змінилася з «путінської» на «мєдвєдєвську». Далі – більше: Мєдвєдєв наказав міністрам звільнитися з посад членів правління державних кампаній – експерти вважають це ударом по путінському улюбленцеві Іґорю Сєчіну, який, будучи енергетичним віце-прем’єром, одночасно очолював «Роснєфть». Не втримався Мєдвєдєв і від шпильки на адресу Путіна після провального візиту останнього в Україну – натомість Путін «огризнувся» заявою про те, що «Росії потрібне десятиліття спокійного розвитку без необдуманого лібералізму» (саме Мєдвєдєв має репутацію відносного ліберала). Утім, певності в тому, що вся ця «гризня» триває всерйоз, а не є лише політичною грою, задуманою для того, щоб виявити і приструнити «інакодумців» у коридорах кремлівської влади, наразі немає. Із цього приводу в кремлівських кулуарах тепер популярний такий анекдот: «Кремль ділиться на два табори – Путіна і Мєдвєдєва. Питання лише в тому, до якого табору пристане Мєдвєдєв». Хай там як, а Росія – в особі чи Путіна, чи Мєдвєдєва, чи будь-кого іншого – не припинить спроб утягнути Україну в свою економічну (а отже, й політичну) орбіту, бо це, на думку експертів, єдине, що може бодай на трохи відтермінувати крах її режиму. Не вдасться почерез Митний союз – вигадають щось інше. І для того, щоб устояти перед цим тиском, треба нашим можновладцям мати бодай трохи інших почуттів, крім любові до власної кишені. Одне слово, нам потрібно мати бодай трошки інших можновладців – таких, які поведуть Україну в бік Європейського Союзу насправді, а не на словах. Бо вже, здається, навіть найзатятіші русофіли встигли переконатися, що незмога знайти порозуміння з Росією протягом останнього часу – вина зовсім не Ющенка чи когось іншого, адже навіть ущент проросійські Янукович із Азаровим цього порозуміння знайти не можуть. І не знайдуть – бо причини цього слід шукати не в Україні, а в Кремлі. Урятуватися ж від неминучого падіння Кремля можливо лише в єдиний спосіб – триматися від нього якомога далі, щоб коли падатиме, нас не привалило.
21 квітня 2011 року
Немає коментарів:
Дописати коментар