Вирок без каяття

Спогад арештанта

Сергій Марченко, український націоналіст

"Ще в “хаті” та “на боксах” Ви вислухаєте безліч легенд та переказів про судові розслідування. Більшість з них — дурниці, але з часом       доведеться переконатись, що ухвали суду нерідко дійсно базуються на емоціях суддів, “замовлених слівцях”, але не на здоровому глузді. Карний кодекс в ухвалах суду — лише прикриття." 

Олесь Вахній, «Від дзвоника до дзвоника»

Цього слід було очікувати. Тим більше в нашій країні. І тим більше для незгідної з чимось людини. Реалії нашого життя такі, що звичайна людина навіть просто вийшовши на вулицю, може повернутись додому через кілька років. Даний факт за 70 років окупації та подальші роки «незалежності» став настільки буденним, що народ сприймає його як належне. Звісно, дивно констатувати таку апатію в головах співвітчизників, але говорити цього разу будемо не про це. Говорити будемо про дві на перший погляд прості істини, а реально – складну науку для багатьох людей, що стали на шлях спротиву: постійна моральна самопідготовка до подібних сценаріїв та солідарність з тими, хто опинився під тиском репресивної машини.

 Відразу зауважу таке – я не ставлю перед собою мету когось повчати чи гордо щось розповідати з висоти «бувалого». За великим рахунком я не можу назвати себе політв’язнем чи переслідуваним. Три доби – це настільки мізерний термін у порівнянні з тими, хто відбуває покарання за свої погляди зараз… Але ці три доби – це факт. Факт нажаль неприємний, дещо все-таки несподіваний, але гріх не скористатись моментом, аби не поділитись враженнями з тими, кого подібний сценарій розвитку цілком можливо зачепить вже завтра.

Отже, працівники міліції прийшли, як це завжди буває, невчасно. О шостій ранку. Я звісно ще мирно додивлявся сни та навіть не підозрював, що очікує мене найближчі три доби. Хоча дана ситуація змусила мене повірити у якесь «шосте чуття». Зазвичай сплю я дуже міцно, такий вже характер організму. Цього ж разу почувши не сильний гавкіт собаки, чомусь відразу зрозумів, хто це прийшов і навіщо. І дійсно, на порозі стояли людина в цивільному та працівник Державтоінспекції. Якщо чесно, присутність ДАІшника в купі невідомою особою без форми мене трохи збила з пантелику. Незрозумілим став і подальший діалог. Все-таки дуже складно тільки-но скочивши з ліжка відразу сконцентруватись.

-          Сергій Сергійович?

-          Так.

-          Нам наказано доставити вас у райвідділок на бесіду.

-          З якого приводу?

-          На вас є якийсь протокол.

-          Який може бути протокол, якщо я його в очі не бачив?

-          Я не можу знати всіх нюансів, мені наказали вас доставити.

-          Зачекайте, на якій підставі ви зараз витягаєте мене з домівки? Я в чомусь звинуваючуюсь чи виступаю свідком? Яка бесіда?

-          Я не знаю. Просто наказали доставити на бесіду з заступником по громадській безпеці. Ми з цієї служби.

Взагалом, все стало зрозуміло. Я ще не знав, яка це може бути бесіда, з ким і в якому форматі. Але усвідомлював одне – спротив чи відмова в даному випадку не має жодного сенсу. По суті, дивлячись на максимально коректну та чемну поведінку гостей, було видно, що ці люди і справді мало що знають. Звичайні виконавці. І за великим рахунком їм було байдуже, вони не бачили в мені злочинця. А якби відмовився – поїхали б мирно на робочі місця та відзвітували про це  в Черкаси. А потім замість них прислали б до мене вже якусь опергрупу і я б отримав букет незабутніх вражень від поїздки до обласного центру. Це навіть сумніву не підлягає. Просто так офіцерів о шостій ранку нікуди не відсилають.

На всякий випадок зателефонував Владу Брові, аби хоча б повідомити про ситуацію, бо передчуття були, що бесіда буде як мінімум не годинна. Швиденько одягся, вхопив паспорт, трохи грошей на квиток додому (назад звісно ніхто везти не буде) і пішов у невідомість.

Спершу потрапив у місцевий райвідділок. Сидячи в чийомусь кабінеті, сподівався, що хтось зараз прийде на таку жадану бесіду. Все-таки вже не вперше. Колись тут вже був, після подачі заявки на мітинг. Проте ілюзії розвіювались, позаяк час тягнувся, а міліціонери весь час кудись телефонували та перемовлялись між собою ледь не жестами, аби я не почув.

Наступна точка – патрульний автомобіль і шлях до Черкас. Справедливо буде відзначити, що пошкодувати тут можна не тільки мене як «затриманого», але й працівника ДАІ, котрий був змушений заправляти бензином службовий автомобіль за власний кошт :) Звісно, на штати папарацци та елітний автопарк для начальства держава гроші завжди знайде, а тут… Хоча чому дивуватись, таке у нас на кожному кроці.

Вже за годину я вперше побачив Соснівський РВ. Завели в чергову частину, де ніхто довго не міг зрозуміти, навіщо мене привезли і кому я тут потрібен. Потім блукання поверхами в надії знайди хоча б одну зацікавлену в моїй персоні людину і нарешті я опиняюсь у кабінеті дільничих, в компанії чергового офіцера та заспаного чоловіка, котрого ввечері «взяли» з наркотичними речовинами. Дільничому я так і не зміг пояснити, чому я тут, на що він відверто дивувався. В такому стані невизначеності провів близько години. Тим часом дізнався, що десь поруч вже й Ігор сидить. Ситуація почала потроху прояснятися.

Згодом події почали розвиватися вже значно динамічніше. До кабінету забіг запиханий дільничий та з ходу випалив, навіть не привітавшись, «це ти по акції 24-го?». Від здивування я навіть не встиг слова промовити, як почув у свій бік «Сідай, пиши пояснювальну». Довелось уточнювати, а що ж саме я маю писати, бо інформацією про причини мого затримання так досі і не володів. Як виявилося – паркан. Ну що ж… відпиратись тут сенсу нема. Так, ті дії не можна було класифікувати як порушення, але сам факт був. І безліч фотоматеріалів тому доказ. Написав пояснення своїх дій, підписав оперативно складений протокол і знову очікування. Сум перервав цікавий діалог з прапорщиком ДСО, котрий так і не зміг зрозуміти причин наших протестів тижнем раніше. А власне я навіть трохи розумію його. Таких людей навіть шкода, вони щільно затиснуті у обивательські ліберальні рамки життя, тому живуть в ілюзії щастя. І таке їхнє «нерозуміння» - це передусім наш недолік, над яким ми і намагаємося працювати.

Далі службовий автомобіль, зустріч з майбутнім «подєльніком», прокуратура, злі очі прокурора, пояснення дільничих, що особисто проти нас вони нічого не мають, а просто виконують свою роботу і нарешті будівля суду. І суд. Точніше, не суд, а незрозуміло що. Ніколи не стикаючись з цим, очікував побачити якийсь хоча б маленький зал засідань. Натомість був запрошений без жодних пояснень в кабінет пана Чепурного.  Тут і відбувся вельми цікавий діалог, який згодом виявися судовим засіданням.

-          Марченко?

-          Марченко!

-          В синій футболці був?

-          В синій.

-          Каєшся?

-         (подумки – «Я не на сповідь пришов, отче») Фактові не опираюсь.

     Але повноважень оцінювати провину не маю.

-          Зрозуміло. НЕ КАЄШСЯ! Знаєш, ти зараз мені нагадуєш Олеся Донія. 

     Кумир твій?

-          Я б так не сказав.

-          Він теж голодував чи то в 1993, чи то в 1991 році…

-          В 1990-му. Революція на граніті.

-         Значить в 1991-му. Я краще знаю… Так от, він теж голодував, але в нього, 

     як бачиш зараз, зовсім нічого не вийшло. Тільки 15 діб відсидів і все…

-         (подумки – «Звісно не вийшло, бо при владі як були подібні вам, 

     так і лишились»)

-          Зате він увійшов у політику. От і тебе вітаю. Ти теж увійшов. Ти вільний.

Через 20 хвилин нас вже в темпі виводили кудись чорним ходом. Про термін ув’язнення я дізнався вже в салоні автомобіля. Не менше нас у розпачі були пани міліціонери, котрі здається ніяк не очікували такого суворого вироку за таке «порушення» і тепер мали нас доправити до спецприймальника, втрачаючи свій час.

«Так, шановні! На найближчі три доби цей заклад стане для Вас домівкою. Правило тут головне – ви не чіпаєте нас, ми не чіпаємо вас. Ми вас не «садили» сюди, нам за великим рахунком все одно, за що ви тут. Ми просто виконуємо свою роботу. Тому давайте цей термін проживемо у взаєморозумінні»

Тимчасова втрата шнурків, мобільного телефону, паспорту та грошей. Облік всього цього майна, безліч справок та заяв – і ми на ПМЖ. На моє здивування ліжко в камері було вже готове. В середині одна особа – чоловік років п’ятидесяти. Його історія змушує більш критично оцінювати своє покарання та ще більше ненавидіти антилюдську сутність нашої владної системи. Відпочиваючи в якомусь барі, він став свідком бійки, під час якої людину випадково вбили. Проте відразу зі свідка в очах слідства переріс у співучасника. Без зайвих вагань - два місяці СІЗО. Термін скінчився, а справа стоїть на місці. Треба щось робити. Вигадали порушення. Суддя відмовився карати за такий фарс. Повезли до Корсуня, склали протокол, що він на вулиці Леніна вдарив працівника МВС. Суддя-жінка сміючись змогла тільки видавити з себе:

-          Ти хоч знаєш, де тут вулиця Леніна?

-          Ні. Жодного разу не був тут.

-          Ну що я можу йому дати. Ну самий максимум – це 3 доби.

А найстрашніше те, що людина знає наперед - вийшовши після закінчення за межі ізолятору, його вже чекатиме таксі. Зі смужками синіми. Певне повезуть цього разу кудись в Чигирин. Так ближче.

Зате на півтори доби я отримав цікавого співрозмовника. З перших вуст дізнався про умови побуту в черкаському СІЗО. Чомусь знову ж таки в ці моменти більше думав не за себе «нещасного», а приміром за ту ж Ганну Сінькову, котра десь в Столиці зараз засмагає в подібному закладі. І  розумів, що даний ізолятор – просто таки санаторій в порівнянні з тим, куди можна потрапити.

Харчування. Перше, що цікавить будь-якого співрозмовника. У спецприймальнику цілком нормальне. Харчі возять з їдальні. Хто служив у армії, буде цілком задоволений раціоном. Вранці та ввечері каша або пюре з котлетою (щоправда не завжди) та гарячий чай. Обід – суп/борщ (сильно недосолений), каша/пюре. Щоразу чвертина хліба. Знову повернусь до теми СІЗО – от там справді важко назвати харчами те, що дають.

Розпорядок дня. Підйом о 7-й ранку. 8-30 – сніданок, 9-00 – вологе прибирання, 9-30 – шикування в коридорі та огляд камер. Повторюсь – нічого складного для тих, хто тягнув лямку. Потім можна сміливо лягати спати. А більш нема чого робити. Хоча ще є короткотривала прогулянка в дворі, але там теж нема чого робити. Стояти на сонці якось довго не виходить. Щастя, коли відсилають на роботи (легеньке прибирання двору, поливання клумб зі шлангу чи миття підлоги в коридорі). Хоч якась різноманітність. О 14-00 обід і знову тиша. Аж до вечора. Вечеря. Тиша. Години летять дуже повільно.

Сон. Звісно зважаючи на цілий день проведений у ліжку та все-таки трохи не спокійний нервовий стан, спати важко. Особливо в першу та останню ніч. В кого проблеми зі спиною, буде особливо складно – сітка на ліжках дуже вгинається. В кого проблеми з шиєю, аналогічно – подушки дуже не зручні. Але, вкотре згадаю збройні сили:) Все нормально:)). А також наголошу, що в СІЗО взагалі дерев’яні нари і сплять люди в дві зміни по 8 годин, бо наповнюваність камер перевищена в двічі, а подекуди і втричі.

Дозвілля. Скажу головне – найкраще дозвілля – це передачі з волі. Там може бути будь-що, але сприймається це настільки радісно, що словами не описати. Що передавати? Як я говорив, з харчами особливих проблем нема, тому як варіант на додачу – якесь печиво. Або цукерки, кому що до вподоби. Обов’язково – вода, бо тут вона дуже жахлива. Таке враження, що технічна. Але найперше, що слід передавати – літературу. Будь-що – газети, журнали, книги – не важливо. Просто аби читати і читати. Бо нічим іншим зайнятись тут неможливо. Читання ж суттєво відволікає від повільного плину часу. До того ж – це зв’язок з зовнішнім світом, який є дуже важливим. Коли опиняєшся і ізоляції від усього і навіть від будь-яких контактів з своїми людьми, кожна газета зі свіжими новинами – це скарб. Приміром зовсім не маленький журнал  «Країна» я проковтнув хвилин за сорок. Не лінуйтесь написати бодай якусь записку для ув’язненого – це суттєво підбадьорює. Хоча я не впевнений, чи не суперечить це правилам. Треба уточнити. А так, єдине, чим займався окрім читання – віджимався від підлоги. І все.

Співкамерники. Тут все простіше. Це всього лише ізолятор для адмінпорушників, тому ніяких «понять» і т.п. «законів» тут немає. Головне, що тут цінується – порядність та взаємодопомога. Якщо дотримуватись цих правил, проблеми у відносинах з «колегами» виникнути не повинні.

Відносини з працівниками приймальника. Нічим не відрізняється від статутних відносин у збройних силах. Якщо не «бузити», то все буде добре. Якщо ж людина показує свою гоноровість чи відмовляється щось робити або слухати – відразу розпорядок дня перетворюється в справжній, той що зафіксований у наказі, а вимоги до чистоти приміщення посилюються вдвічі. Відвертих нахаб або порушників спокою може очікувати і фізичний вплив. Для заспокоєння.

Можливо, слід було побільше розписати саме про три доби, проведених у ізоляторі, але по-перше особливо нема про що писати (хіба що про десятки годин у ліжку), а по-друге, стараюсь абстрагуватись від тих спогадів та рухатись далі, тому багато речей просто вже не згадаю. Проте головне правило для тих, кого сюди запроторять, все ж скажу – тримайте нерви в коробочці, примусово заспокоюйте себе (як я собі повторював постійно, «три доби – не три роки») та постійно згадуйте тих соратників, хто зараз відбуває справжні терміни по всій країні. От ця згадка стимулює до спокою найбільше, бо їм там справді важко. Пам’ятайте це правило і декілька днів пройдуть спокійно та невимушено.

А наостанок додам таке…

Запам’ятайте ці імена:

-          Савченко Дмитро;

-          Значко Сергій;

-          Швиденко Тарас;

-          Пастух Олександр;

-          Шипітка Олександр;

-          Бариленко Георгій;

-          Нуца Дмитро;

-          Мартиненко Олег;

-          Барков Єгор;

-          Агаров Олександр;

-          Ситник Микола;

-          Большаков Денис;

-          Тягло Дмитро;

-          Макаров Олексій;

-          Сінькова Ганна;

-          Павличенко Сергій.

Занесіть у пам’ять і постійне нагадуйте собі, що цим людям зараз дуже важко. Вони не приходять щодня додому, не вкладаються в своє ліжко, не бачать рідних та близьких, не бачать звичайної картини міського чи сільського життя, котре бачите ви. Вони ті, хто відбувають покарання за свої погляди та спротив нині діючому стану справ. Вони ті, хто свого часу зумів пожертвувати значно більшим, аніж назвати себе націоналістом. І зараз вони ті, кому потрібна хоча б банальна увага. Хоча б бадьора листівочка на День народження, або лист. На забувайте про них. Їм справді складно.