Отож, самвидавська газета “Дзвін” вперше побачила світ у лютому 1990 року. Та спочатку кілька слів передісторії її створення та друку. У вересні 1989р. після першого з’їзду НРУ за перебудову (на той час монастирищанам не довелось стати делегатами цього зібрання) із Києва родичі керівника місцевої аматорської кіностудії “Промінь” П.Прокопенку передали відеокасету з записами виступів на рухівському форумі. Вечорами у приміщенні кіностудії збирались по кілька людей, щоб подивитись цей запис. На той час у Монастирищі, як і у всій Україні, як кажуть, у повітрі витала ідея створення осередків із патріотично, демократично налаштованих людей, які уже відкрито почали заявляти про свою позицію і незгоду із діями існуючого комуністичного режиму.
На той час я працював кореспондентом в районній газеті “Зоря” і заочно навчався в аспірантурі Інституту літератури АН України. І, звичайно, передплачував газету “Літературна Україна”, яка тоді ж опублікувала матеріали з’їзду НРУ, його Статут та Програму. Отож, після перегляду рухівських відеозаписів та знайомства із матеріалами з’їзду у “Літературній Україні” і сформувалось невеличке ядро монастирищан, які у жовтні цього ж року вирішили створити у Монастирищі осередок НРУ. Такі збори ми провели у кабінеті історії місцевого ПТУ №25 16 жовтня. А проводили збори саме там, бо одним із ініціаторів створення осередку став вчитель історії ПТУ Василь Музика, якого ми й обрали головою рухівського осередку. А всього в осередок ввійшло шість осіб: я, В.Музика, В.Пасішниченко, вчитель англійської мови, В.Шиндер, фотокор газети “Зоря”, В.Глушок, робітник місцевого райагробуду і І.Лежух, вчитель із с.Княжа Криниця.
Звичайно, нам хотілося подавати інформацію про НРУ, пропагувати рухівські ідеї та переконання. Як і, звичайно ж, єдина в Монастирищі газета “Зоря” категорично відмовлялася це робити. Хоча вона й робила нам добру рекламу, майже в кожному номері друкуючи матеріали про ”проклятих рухівців, бандерівців, антикомуністів“. У листопаді 1989 року в Монастирищі ми провели перших рухівський мітинг, де на стадіоні зібралось близько 1000 осіб. Пізніше за всі роки ні рухівці, ні комуністи уже не могли зібрати на свій мітинг стільки людей. Але збирати людей на мітинги щомісяця було нереально, а доносити інформацію до жителів району було вкрай необхідно. Тому виникла ідея виставити в Монастирищі два щити, де вивішувати свою інформацію. На той час голова міськради А.Мазурик був доволі поміркований чоловік і надав нам дозвіл такі щити встановити: один біля універмагу, а інший – біля готелю. Ми їх підписали “Рух-прес інформує” і почали щотижня вивішувати свої матеріали, надруковані на друкарській машинці (благо, така у мене була) та вирізані із газет статті. Однак уже в січні після кількох наших інформацій щити в одну ніч зникли. Поставлений ще один щит був також вночі розламаний.
Буваючи в Києві, я купляв і привозив в Монастирище самвидавні “метелики”, які заполонили столицю. Отож, ми також вирішили спробувати зробити свій газетний “метелик”. Певний газетярський досвід у мене був (працював же в районній газеті), була і друкарська машинка. Виникла проблема, як розмножувати наш самвидав. Благо на той час ми познайомились із нашим земляком, багаторічним в’язнем комуністичного режиму, в ту пору “префесійним революціонером” Анатолієм Івановичем Лупиносом, який займався створенням на Черкащині різних громадських структур – від політичних, до екологічних. Він друкував свої самвидавські “метелики” у Прибалтиці, отож і пообіцяв нам надрукувати наш “Дзвін”. До речі, назва газети прийшла від людей, коли ми ще клеїли свої самодруки на щитах. Коли люди підходили до щитів, то казали “Ну, що тут дзвонять наші рухівці?” Тому така народна назва “Дзвін” ніби сама собою, “приклеїлась” до газети.
Матеріали, авторами яких були я і В.Музика, друкували на окремих аркушах, потім вирізали і склеювали на ватмані. Перший номер “Дзвону”, який складався із двох окремих частин на форматі А-3, був надрукований у Литві і завезений в Монастирище в кінці лютого 1990 року. Тираж цього номера склав 1 тисячу примірників (надсилаю копії цього номера, тому про його зміст не розповідаю). Розповсюджували перший номер “Дзвону” безкоштовно, виходячи після роботи та у вихідні на центральну вулицю Монастирища. До речі, перед універмагом, де був наш щит і де ми роздавали нашу газету створився ніби невеликий “гайд-парк”, де почали збиратися люди, обговорюючи політичні теми. І до сьогодні цей “п’ятачок” у райцентрі називають рухівським майданчиком. Саме завдяки цьому номеру “Дзвона” депутатом обласної ради обрали Сергія Омельчука, який ішов як опозиційний кандидат. Він переміг редактора “районки” О.Шіптенка.
У травні та вересні 1990р. вийшло ще два номери “Дзвону”. Вони вже друкувались у Києві за підтримки того ж А.Лупиноса.
У липні цього ж року після пленуму райкому КПУ, де ”відшмагали“ редактора “районки” О.Шіптенка, який нібито пригрів рухівців, той поставив мені умову: або я працюю в “Зорі” і виходжу з Руху, або мене “вичавлять” із “районки”. Із НРУ я не вийшов і написав заяву про звільнення із редакції “Зорі”. І так майже півроку я залишався без роботи, бо ніхто не хотів брати рухівця в свій колектив. Райком дав таку негласну вказівку. І лише у листопаді 1990 року я став працювати кореспондентом обласної газети “Молодь Черкащини” по Уманському регіону.
У 1991 році вийшло ще два номери самвидавського “Дзвону” в березні і травні. На цей час я вже працював в “Молоді Черкащини”, яка стала рупором демократичних, опозиційних сил. Тому й всі мої рухівські матеріали “молодіжка” друкувала без всяких обмежень. Отож, відпала потреба видавати місцевий “метелик”. Гострі матеріали із “молодіжки” ми просто відбивали на ксероксі і розповсюджували в районах Уманської зони.
Відновили випуск “Дзвону” в 1996р., коли вже офіційно зареєстрували в обласному управлінні у справах преси, як орган Монастирищенської районної організації НРУ. З того часу газета виходила як регіональний часопис, який розповсюджувався в 4 районах: Монастирищенському, Христинівському, Уманському, Жашківському. Її наклад складав від 1 до 10 тисяч екземплярів. Регулярність випусків залежала від фінансових можливостей районної організації НРУ та моїх особисто, як її редактора. Але 1-2 рази на місяць “Дзвін” виходив протягом наступних 7 років.
Нещодавно засновником газети стала Черкаська обласна організація Української Народної партії. А мене обрано її шеф-редактором.
Отак, можна стверджувати, що газета “Дзвін” єдина в області, а можливо і в Україні, яка залишилася живою ще з далекого 1990 року. Більшість опозиційних “метеликів” перестали існувати.
З повагою, Леонід Даценко
Немає коментарів:
Дописати коментар