четвер, 24 лютого 2011 р.

Не дамо розтоптати свободу слова


(Заява Черкаської обласної організації Української народної партії)


Якщо, як каже губернатор Черкащини Сергій Тулуб, стабільність на Черкащині вже збудована, населення прогнозовано бачить завтрашній день, то від чого у влади тривога і страх ? Адже тільки від тривоги і стаху можна нищити незалежні медіа, насильно нав`язувати народу передплату провладних газет, виживати з комунальних ЗМІ незговірливих редакторів і плодити партійні видання, що бачать світ крізь біло-сині окуляри панівної політичної сили.
Виходить, влада боїться, що її міцна „стабільність” розвалиться від вільного слова і неприборканої думки? Вона боїться правди, бо добре знає, що стабільності не існує. Натомість є щоденне погіршення ситуації в області і країні, щоденне зубожіння народу і посилення протестних настроїв.
А оскільки збудована „стабільність” має страхітливий і нелюдський вигляд, то актуальним стало питання затикання ротів тим, хто про це говорить і пише.
Почали з незалежної медіагрупи „Антена”. Міська влада затіяла процес виселення цього ЗМІ з комунального приміщення, а представник Нацради з питань телебачення і радімовлення заходився влаштовувати документальну перевірку діяльності телеканалу, а оператор кабельних мереж ТОВ «Черкаські телекомунікаційні системи» (Воля ТВ) попередив, що з 1 березня відключає трансляцію ТК «Антена».
Нині усім стало очевидно, що „Антені” цілеспрямовано перекривають кисень. Щоб не показувала, що в Черкасах „стабільність” аж надто мерзенна. До речі, про черкаську міську „стабільність” тепер будуть розповідати народу новостворені комунальні ЗМІ – інтернет-телебачення і друкований вісник „Місто”, який вже безкоштовно засувають в усі поштові скриньки багатоповерхівок. Тож будь-яка інша, альтернативна інформація меру Сергію Одаричу ні до чого, бо з неї випливає, що в місті хазяйнують грабіжники і пройдисвіти.
Пан губернатор Сергій Тулуб теж виявився великим любителем створювати підконтрольні медіапроекти. То його адміністрації в районах штурмують передплату в кожен двір однієї приватної газетки, яка враз наповнилась „високо змістовними” матеріалами про покращення життя вже сьогодні. То починається випуск друкованого „органу партії” „Черкащина регіональна”. А ось вже губернатор вигадує назву ще одній підвладній газеті – „Нова доба черкаського краю”.
Але влада даремне старається. Ми не віддамо їй на розправу незалежних газет і телеканалів, своїх читачів і глядачів! Вони не стануть їхніми, навіть якщо владці в кожну хату, гараж і погріб занесуть свою „Черкащину регіональну”, „Молодь Черкащини” і „Нову добу черкаського краю”. І які б шоу не транслювала обласна ТРК „Рось”, їй не вдасться прикрасити злиденне сьогодення.
Черкаські журналісти і опозиція відстоюватимуть і відстоять свободу слова. Бо українці виборювали цю свободу і ми не збираємось повертати назад!

четвер, 17 лютого 2011 р.

Владу – на мило! Тулуба – у відставку!

Яких тільки ярликів не клеїли мені за більш ніж двадцятилітню політичну діяльність.
У 1989 році, коли створюва- вся Народний Рух, ми були «антісовєтчіками» та «бандєровцамі по локоть у крові»… Сьогодні на двадцятому році незалежнос- ті, яку ми виборювали і таки здобули, нас, патріотів та опозиціонерів нинішнього режиму «донецьких», назвали терористами. І тоді, і зараз влада діяла і діє однакові- сінькими методами – заляка- ти, зажахати, знищити… Але тут немає нічого дивного, адже нинішній режим «януковичів» плоть від плоті тієї комуністичної, тоталітарної системи. І дії нинішніх владців абсолютно прогнозовані, адже базуються не філософії тоталітаризму у всьому – політиці, економіці, суспільному житті…. Вони прийшли панувати скрізь і всюди. При чому наполегливо нав’язують ідею, що їх режим – назавжди…
І Черкащина стала взірцем просування «донецької танкової атаки». Починаючи із суціль донецьких кадрів, яких розставляють у кожну владну дірку і аж до шмонів новоявленими енкаведистами на квартирах опозиціонерів…
Але нині Шевченків, козацький край поволі стає прикладом боротьби із цією синьо-білою чумою. Протесні настрої, які самі привозні князьки і породжують, стають панівними серед черкащан. А як іще реагувать «аборигенам Черкащини» на приниження, коли навіть керівників середньої ланки засилають із Донбасу. Хіба не нинішні владці виступають головними терористами, які своїми діями здійснюють геноцид українців через підвищення цін, тарифів, закриваючи лікарні та школи, наступаючи на свободу слова… А в той же час черкащани бачать повну імпотенцію «донецьких» щодо розпіарених наведення порядку, боротьби із корупцією, залучення інвестицій…
Громадська думка вимагає сьогодні одного – об’єднання опозиційних сил в єдиний потужний кулак. Цей процес на Черкащині набрав цілком конкретних рис. Нині практично всі опозиційні партії та громадські організації готові об’єднатися під гаслами: «Владу – на мило! Тулуба – у відставку!» Адже саме таких дій чекає від опозиції громадськість Черкащини. Завершується формування опозиційної української адміністрації, яка стане прообразом майбутньої влади в області. Ми хочемо, щоб люди розуміли, що ці донецькі загарбники прийшли ненадовго, а українські опозиційні сили неодмінно переможуть.
Двадцять років тому майже ніхто не вірив, що українська незалежність дуже скоро постане на розвалинах радянської імперії. Але українська нація згуртувалася у велику незламну силу – і перемогла. Нинішня влада на чолі з новоявленим кПРсом повторює шлях своїх комуністичних попередників, все більше згуртовуючи українців на боротьбу за свої права і свободи.
За рік регіоналів при владі – Президента Януковича та «тулубівців» в областях – усі переконалися, що в Україну прийшла окупаційна влада. Такою ж окупаційною для українців була комуністична, радянська система. Вирок тій системі українці винесли на велелюдних майданах, вулицях, спротив їй виростав у серці кожного громадянина. Сьогодні цей спротив росте у серці більшості черкащан…

Леонід Даценко, голова ЧОО УНП

Не залякуйте – не страшно!


Адресовано призначенцю "донецьких" на Черкащині Сергію Тулубу та Валерію Дерновому, який всупереч закону обіймає посаду начальника Черкаської міліції.

  Тактика незаконного кримінального переслідування і тиску на громадян, незгодних з політикою влади, переходить на Черкащині у гостру фазу. Якщо раніше ви грозилися підприємцям порвати комунікації до їхніх об’єктів за допомогою "шалених" тракторів та оголошували про стоси кримінальних справ економічного характеру, то на початку лютого ваш тандем взявся розробляти в області „макіївську” провокацію. Під приводом розслідування факту якогось телефонного дзвінка про замінування в Черкасах будинку розгорнули безглузді і дикі міліцейські маневри навколо членів Української народної партії та ВО „Свобода”.
Усі ці обшуки, відбитки пальців, фотографії „анфас і профіль”, речдоки у вигляді портрета Бандери та томика Донцова – виглядають жалюгідно! І навіть ваш „заряджений” слідчий сміється з вас, коли ставить партійцям умисно абсурдні комедійні запитання: „Де брали вибухівку, куди діли трупи?”.
  За вашим задумом цей дешевий спектакль має викликати у нас страх. Не тіштесь ілюзіями – хто ж вас боїться? Ви ж навіть жодної справи по „Золотій підкові” не довели до суду. А як грозилися! Ви заганяєте в свою партію цілі колективи, а люди з вашими партквитками в кишені будь-якої миті готові піти і масово проголосувати за опозицію (дивіться останні соцопитування по Центральній Україні). Ви залякуєте крупний бізнес негараздами, а він, скрутивши дулю в кишені, перереєстровується в Києві, щоб з вами більше не мати справу і не платить вам податків і податей. Та навіть чиновники вам вже оголосили війну – звільнені за вашим бажанням, вони поновлюються на роботі через суд і вимагають фінансових компенсацій за місяці свого вимушеного безробіття.    
Вас НІХТО не боїться. Бо ви – БЕЗСИЛІ. Безсилі „покращити життя вже сьогодні”, безсилі зупинити ріст цін, повернути борги по зарплаті, переконати інвесторів, зупинити ріст злочинності, налагодити діалог з ініціативними, розумними черкащанами. Ви загрузли у своєму вузькому колі завозних донецьких „товаріщей” та заскорузлих черкаських номенклатурників совдепівсько-кучмівського гарту. У вас – це всі знають – великі кадрові проблеми, бо ви нікому не вірите, а ті, хто міг би робити справу, не вірять вам. Ви у глухому  куті, від вас навіть міліція розбігається, а молоде поповнення на зміну не поспішає(молодці діти! Нічого вам робити в цьому новітньому НКВС).
  А ми шанували і шануватимемо Бандеру, як Героя України, демонтуватимемо пам’ятники Сталіну-Леніну, запалюватимемо свічки за жертвами Голодомору-геноциду, виходитимемо на майдани з акціями протесту щодо антинародної соціальної політики влади, відкрито в очі всім говоритимемо про те, що нас не влаштовує в країні та як ми збираємось це змінювати. І цитуватимемо скрізь і всім Ліну Костенко: „Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа”.
  Це, до речі, прямо стосується вас. Бо ви не захищаєте законів і Конституцію України, переслідуєте українських патріотів, навмисно нагнітаючи терористичну істерію.
Кінець вашого режиму вже не за горами. Ви ж бо власними руками дестабілізуєте свою оспівану стабільність. Бажаємо вам успіхів на цьому шляху.  


Черкаські обласні організації Української народної партії та ВО "Свобода", громадська організація "Воля"

понеділок, 14 лютого 2011 р.

Сучасна казка

Різдвяна замальовка з натури (а натура нічого спільного з дійсністю не має))))

"- Нет, ну, это факт?                               
- Факт...Это даже больше чем факт..."
(голоса: "Нет! Это даже больше чем факт!...")
 "- Это даже больше чем факт:               
  так оно и было на самом деле!.."         
(Г. Горин, "Тот самый Мюнхгаузен")

Дійові особи:
Янучарич – пападент, він же цар, він же пахан, він же Генсек – у п’єсі не з’являється, але його дух ширяє скрізь і всюди.
Цюлюб – пенетратор Какаської губернії, місцевий генсек.
Усі інші – челядь придворна, придворні писарчуки, голоси, мужик у мундєрі і т.п.



 У місто Какаси в’їжджає шикарне авто, на задньому сидінні якого комфортно вмостився Цюлюб. Відчувається,що він у глибокій ж… задумі.
Цюлюб: - О, Господи, не справдилась надія
і знову треба повертатись у вигнання,
як Лєнін в Шушенське,
в ці грьобані Какаси…
І знову – яйця, корови, надої…
Жодної шахти чи паршивої АЕС…
(Ця мисля наштовхує Цюлюба на ліричний лад. Він наспівує: «Вишєл в стєпь онєцкую парєнь маладой…»)
Одно лиш радуюсь за друзів,
ну, хто вони були щє вчора -
комірники, завгоспи, так на побєгушках…
А на Какащині вони, єдрьона мать,
усьо поважні люди –
керівники районів, заступники генсека,
тоість у мене…
У цей момент авто з усього розмаху влітає в колдойобину. Чути скрегіт гальм і зубів Цюлюба.
Цюлюб: - От падло! Знов нагадав про себе цей Одурич…
Дарма таки його не посадив…
Та що поробиш. Йоська Бутербродський
з нашими йоськами за нього підписались…
І знов він – голова, а я у нього цей – прораб…
(Зле сміється)
Ну та нічо! Я їм ще понастрою
нову Какащину. Вони получать в мене
отдєльну хазу у місцевому Сізо.
Одні лиш Павліки Морозови кругом…
Чого он вартий Кабаненко Вадік –
свиня свинею. Наблизив блін до тєла,
а воно кусає, бля, за руки…
Та й він своє получить
замість Гостінного двора – казьонний дом!...
Усі получать в мене кузькіну мать!
Авто зупиняється біля білого дому, клерк запопадливо відкриває задні дверці і останні слова Цюлюба уже добре чути на вулиці, де зібралася придворна челядь і придворні писарчуки-журналюги. На цих словах усі дружно гепаються на коліна.
Чути голоси: - Прости нас, батьку!
Цюлюб (поблажливо): - Та годі вже, вставайте!
Чути аж з надривом: - Не встанем, батьку!
Цюлюб (вже зовсім розімлівши від задоволення): -
Та ладно, ладно…Скажіть вже щось розумне…
Придворна челядь (перебиваючи один одного):
-Нарешті нам з’явилось сонце!..
- Бо тут без вас і сонце не вставало!...
- Бо тут без вас корови не доїлись!...
В цей час придворні писарчуки підповзли аж до самих ніг Цюлюба.
Цюлюб (поплескуючи писарчуків по мордочках і сідницях): - Що заскучали?
Писарчукова братія: Та тут без вас і сонце
Цюлюб: Та чув уже…Придумали б щось нове…
Піднімається писарчук із білобаївської газети, натхненно декларує:
Пападент наш Янучарич
мудро нас вперед веде! –
Віримо що у країні
Лад й порядок наведе!
Цюлюб: Оце сказав, аж серце заспівало…
А ну вставайте, будемо співать.
Із загального хору «Не встанем, батьку», виділивсь високий тенор «Не встанем, батьку Черевань!»
Цюлюб: Що? Хто це сказав,
хто нагадав про ту злочинну владу?
Голос із челяді: Простіть засранця… Вирвалося всує
П’ять років ще даються узнаки…
Засіло десь глибоко у мозгах…
Дєрьмовий (мужик у мундєрі):
- Дивіться, суки! Бо мозги – то штука,
що має свойство розлітаться по стіні…
Цюлюб: - Встали хутенько і построїлись рядами,
повторимо у сто останній раз:
Хто винен у хрєновому житті народа?
Всі (голосно і твердо): - Злочинна влада мандаринів-апельсинів
Вони пронеслись акі саранча
і знищили, і зруйнували  геть усьо!
Цюлюб (задоволено потираючи руки):
- До речі, як там помаранчевий пан Саша?
Ісправно платить у общак онєцкий?
Дєрьмовий: Та платить, сука! Хоч здається мало,
бо розікрав, бо розікрав…
(риється в паперах)
О, розікрав аж 20 він лімонів
і все списав на пчьоли,
і на підкову ту, що золота…
Тоість на власну водяну заімку…
Цюлюб: - То може вже пора, як Луцика
За жопу і на нари?...
Дєрьмовий (задумливо): - Та можна ще доїти….
А здоїмо тоді уже…
(наспівує)
Золотиє купола на груді наколоти
Усі натхненно підхоплюють, згадуючи тяжкий життєвий шлях Пападента:
 Только сініє оні і ні грама золота…
Цюлюб (стираючи скупу чоловічу сльозу): -
До речі, сінії…А як дєла партєйні?
Голос із натовпу: Докладаю, товаріщ дорогий Генсєк!
За ваше остутствіє в кПРсу записалось:
328 вчителів і 200 медиків як льоду,
а  также трактористів 260,
доярок шістдесят одна,
а ще заслужений Бугай…
Цюлюб: Не зрозумів. Це що народу вже не вистачає?
Голос із натовпу: Та нє, не в тому смислі,
не племінний бугай,
а в тому смислі, що герой…
Ну, той Бугай такий герой, як ви…
Ну, ви  - герой шахтьор,
а він герой за сахарні заводи…
Цюлюб: Це радує, що вже й такі герої
В скарбницю партії бабло…тьху…серця свої кладуть!
Придворна челядь, закотивши очі під лоба, починає співати:
Нову Какащину построїм
Народ ходитиме тут строєм
ПаРтія – наш рулєвой,
Веди в майбутнє ГЕмоРОЙ!
Цюлюб (втерши ще одну скупу чоловічу сльозу):
-Та годі, годі про героїв…
Ми ж маєм думати про цей,
ну, як його – народ.
Голоси: - А що народ? Народ безмолствує,
а значить він довольний.
- Життя покращилось уже сьогодні, як каже Пападент.
- Підтримує наш курс своїми голосами…
- І радо зустрічає Новий рік!
Цюлюб: - А йо…йо…йо (наслідуючи Пападента)
Йолка – вже на носі…
Он, пенетраторська давно уже горить,
а ми тут теревеним теревені.
Запрошую за пенетраторські столи!
Челядь на чолі з Цюлюбом переміщається у простору світлу залу.
В цей час біля пенетраторської йо…йо…йолки ледве чути народну колядку.
З Новим Роком!
З новим щастям!
Знову раком,
знову боком, -
хай їм трясця.
Уряд зверху – люди знизу
Так перемагаєи кризу.
І не думай опираться
Вже дві тищі одинадцять
раз нас мали й знову мають –
так кохають, так кохають.
Будуть далі нас кохать,
якщо будемо мовчать!
Коляда тоне у громі феєрверків і пострілів пробок з-під шампанського.

(Далі буде)
Кирил Правдобрех

пʼятницю, 11 лютого 2011 р.

Відлуння української весни

Отож, самвидавська газета “Дзвін” вперше побачила світ у лютому 1990 року. Та спочатку кілька слів передісторії її створення та друку. У вересні 1989р. після першого з’їзду НРУ за перебудову (на той час монастирищанам не довелось стати делегатами цього зібрання) із Києва родичі керівника місцевої аматорської кіностудії “Промінь” П.Прокопенку передали відеокасету з записами виступів на рухівському форумі. Вечорами у приміщенні кіностудії збирались по кілька людей, щоб подивитись цей запис. На той час у Монастирищі, як і у всій Україні, як кажуть, у повітрі витала ідея створення осередків із патріотично, демократично налаштованих людей, які уже відкрито почали заявляти про свою позицію і незгоду із діями існуючого комуністичного режиму.

            На той час я працював кореспондентом в районній газеті “Зоря” і заочно навчався в аспірантурі Інституту літератури АН України. І, звичайно, передплачував газету “Літературна Україна”, яка тоді ж опублікувала матеріали  з’їзду НРУ, його Статут та Програму. Отож, після перегляду рухівських відеозаписів та знайомства із матеріалами з’їзду у “Літературній Україні” і сформувалось невеличке ядро монастирищан, які у жовтні цього ж року вирішили створити у Монастирищі осередок НРУ. Такі збори ми провели у кабінеті історії місцевого ПТУ №25 16 жовтня. А проводили збори саме там, бо одним із ініціаторів створення осередку став вчитель історії ПТУ Василь Музика, якого ми й обрали головою рухівського осередку. А всього в осередок ввійшло шість осіб: я, В.Музика, В.Пасішниченко, вчитель англійської мови, В.Шиндер, фотокор газети “Зоря”, В.Глушок, робітник місцевого райагробуду і І.Лежух, вчитель із с.Княжа Криниця.

            Звичайно, нам хотілося подавати інформацію про НРУ, пропагувати рухівські ідеї та переконання. Як і, звичайно ж, єдина в Монастирищі газета “Зоря” категорично відмовлялася це робити. Хоча вона й робила нам добру рекламу, майже в кожному номері друкуючи матеріали про ”проклятих рухівців, бандерівців, антикомуністів“. У листопаді 1989 року в Монастирищі ми провели перших рухівський мітинг, де на стадіоні зібралось близько 1000 осіб. Пізніше за всі роки ні рухівці, ні комуністи уже не могли зібрати на свій мітинг стільки людей. Але збирати людей на мітинги щомісяця було нереально, а доносити інформацію до жителів району було вкрай необхідно. Тому виникла ідея виставити в Монастирищі два щити, де вивішувати свою інформацію. На той час голова міськради А.Мазурик був доволі поміркований чоловік і надав нам дозвіл такі щити встановити: один біля універмагу, а інший – біля готелю. Ми їх підписали “Рух-прес інформує” і почали щотижня вивішувати свої матеріали, надруковані на друкарській машинці (благо, така у мене була) та вирізані із газет статті. Однак уже в січні після кількох наших інформацій щити в одну ніч зникли. Поставлений ще один щит був також вночі розламаний.

            Буваючи в Києві, я купляв і привозив в Монастирище самвидавні “метелики”, які заполонили столицю. Отож, ми також вирішили спробувати зробити свій газетний “метелик”. Певний газетярський досвід у мене був (працював же в районній газеті), була і друкарська машинка. Виникла проблема, як розмножувати наш самвидав. Благо на той час ми познайомились із нашим земляком, багаторічним в’язнем комуністичного режиму, в ту пору “префесійним революціонером” Анатолієм Івановичем Лупиносом, який займався створенням на Черкащині різних громадських структур – від політичних, до екологічних. Він друкував свої самвидавські “метелики” у Прибалтиці, отож і пообіцяв нам надрукувати наш “Дзвін”. До речі, назва газети прийшла від людей, коли ми ще клеїли свої самодруки на щитах. Коли люди підходили до щитів, то казали “Ну, що тут дзвонять наші рухівці?” Тому така народна назва “Дзвін” ніби сама собою, “приклеїлась” до газети.

            Матеріали, авторами яких були я і В.Музика, друкували на окремих аркушах, потім вирізали і склеювали на ватмані. Перший номер “Дзвону”, який складався із двох окремих частин на форматі А-3, був надрукований у Литві і завезений в Монастирище в кінці лютого 1990 року. Тираж цього номера склав 1 тисячу примірників (надсилаю копії цього номера, тому про його зміст не розповідаю). Розповсюджували перший номер “Дзвону” безкоштовно, виходячи після роботи та у вихідні на центральну вулицю Монастирища. До речі, перед універмагом, де був наш щит і де ми роздавали нашу газету створився ніби невеликий “гайд-парк”, де почали збиратися люди, обговорюючи політичні теми. І до сьогодні цей “п’ятачок” у райцентрі називають рухівським майданчиком. Саме завдяки цьому номеру “Дзвона” депутатом обласної ради обрали Сергія Омельчука, який ішов як опозиційний кандидат. Він переміг редактора “районки” О.Шіптенка.

            У травні та вересні 1990р. вийшло ще два номери “Дзвону”. Вони вже друкувались у Києві за підтримки того ж А.Лупиноса.

            У липні цього ж року після пленуму райкому КПУ, де ”відшмагали“ редактора “районки” О.Шіптенка, який нібито пригрів рухівців, той поставив мені умову: або я працюю в “Зорі” і виходжу з Руху, або мене “вичавлять” із “районки”. Із НРУ я не вийшов і написав заяву про звільнення із редакції “Зорі”. І так майже півроку я залишався без роботи, бо ніхто не хотів брати рухівця в свій колектив. Райком дав таку негласну вказівку. І лише у листопаді 1990 року я став працювати кореспондентом обласної газети “Молодь Черкащини” по Уманському регіону.

            У 1991 році вийшло ще два номери самвидавського “Дзвону” в березні і травні. На цей час я вже працював в “Молоді Черкащини”, яка стала рупором демократичних, опозиційних сил. Тому й всі мої рухівські матеріали “молодіжка” друкувала без всяких обмежень. Отож, відпала потреба видавати місцевий “метелик”. Гострі матеріали із “молодіжки” ми просто відбивали на ксероксі і розповсюджували в районах Уманської зони.

            Відновили випуск “Дзвону” в 1996р., коли вже офіційно зареєстрували в обласному управлінні у справах преси, як орган Монастирищенської районної організації НРУ. З того часу газета виходила як регіональний часопис, який розповсюджувався в 4 районах: Монастирищенському, Христинівському, Уманському, Жашківському. Її наклад складав від 1 до 10 тисяч екземплярів. Регулярність випусків залежала від фінансових можливостей районної організації НРУ та моїх особисто, як її редактора. Але 1-2 рази на місяць “Дзвін” виходив протягом наступних 7 років.

            Нещодавно засновником газети стала Черкаська обласна організація Української Народної партії. А мене обрано її шеф-редактором.

            Отак, можна стверджувати, що газета “Дзвін” єдина в області, а можливо і в Україні, яка залишилася живою ще з далекого 1990 року. Більшість опозиційних “метеликів” перестали існувати.

              
             З повагою, Леонід Даценко