(сучасна казка-фарс)
Леонід Даценко, поет та громадський діяч
Дійові особи:
Янучарич – Пападент, у п’єсі не з’являється, але його дух ширяє
скрізь і всюди.
Цюлюб – пенетратор Какаської губернії, місцевий генсек.
Усі інші – придворна челядь, придворні писарчуки, нардуп в білому,
Чиряк і т.п.
У
просторій залі, яка більше нагадує хороми, а не робочий кабінет, стоять столи
із наїдками і напоями. У центрі під портретом Пападента височіє якийсь
здоровенний предмет, накритий синьо-білою матерією.
Цюлюб
у кабінеті сам. Відчувається, що він у глибокій задумі про долю Какащини.
Обличчя зосереджене, здається, що Цюлюб хоче почути… Почути кожного…
Цюлюб: - Нарешті… Внутрішній голос підказує мені,
що час настав. Я всіх попереджав:
онецькі порожняк нє гонят!
Не вірили, сміялись…Крутили дулі
по кутках,
кричали на майданах: «Геть
Цюлюба!»
Все мріяли, ось-ось і приберуть…
А от вам!
(Цюлюб скручує дулі, тиче у
простір… Попадає на портрет Пападента)
Цюлюб: - Ах, батюшка, прости…
Тобі давать ше рано…
(переводить дулі на вікно)
Нате! Нате! Що з’їли Цюлюба,
казли!?
А як, бля, верещали: Казацький
край!
Ми – казаки, нащадки цього Кабзаря…
Дурня! Ви – кізяки біля моїх
тухлєй із крокоділа…
Цюлюб гордо завмирає, ніби аж
бронзовіє. Потім голосно гукає:
Покличте челядь і пацанів
онецьких,
всіх влізлих й вилізлих…
Душа желає свята!
У
хороми поволі набивається купа народу. Цюлюб гордо підходить до синьо-білої
матерії і розрізає стрічку.
Цюлюб (замріяно): - Ах, жаль немає поряд Пападента…
Як славно стрічку на обласній лікарні
відчикрижив. Тіпа, ми її
відкрили…
Наш Пападент, ну, прямо князь
Потьомкін.
Матерія
поволі сповзає. Перед усіма відкривається великий трон, над яким золотими
літерами вибито «Царь всія Какащини».
Цюлюб
урочисто піднімається і опускає задню частину тулуба на трон.
Цюлюб: - Чого завмерли, наче
обісрались?!
Що, бля, царя не бачили ніколи?
Чи може думаєте, що усе вам
сниться?
Чи хочете пождать до першої звізди?
Дак та звізда давно уже упала
на мою грудь!..
Осяяні
царською звіздою усі гепаються на коліна. У цей час до зали вносять величезний
торт. Він являє собою карту Какаської губернії, над якою, акі херувім, нависає
шоколадна постать Цюлюба.
Коли
торт ставили на стіл, найбільш віддані царепридворці почали бити поклони лобами
об підлогу. При такій оказії стіл захитався і від шоколадного Цюлюба
відвалилась голова. Залишаючи чорні шоколадні сліди, вона покотилась по
Какащині…
Під
крики Цюлюба: «Зостався тулуб – голови немає!» перелякані людішки підвели голови,
аж повідкривали роти. Шоколадна голова Цюлюба, зробивши в повітрі кілька
кульбітів, опустилася прямісінько в розкриту пащеку нардупа в білому. Той
смачно проковтнув шматок шоколаду.
Німа,
точніше, мертва сцена.
Нардуп у білому (облизнувшись):
- О, цар Цюлюб, який ви
солоденький!
Солодшою була хіба що леді Ю
у дні моїх симпатій до принцеси…
І взагалі – без голови так навіть
краще,
так імпозантно, так
по-європейськи…
Ну, просто шик, модерн і
пацанячий писк!
Цюлюб: - Ну,ти й навчився на отих
шок-шоу,
кого завгодно можеш уболтать…
Нардуп у білому (пошепки): - У всіх людей царі із головою,
а нам дістався безголовий тулуб…
Цюлюб: - Ну, ладно, ладно. Не будем портить свята…
Жєлаю чуть божественні пісні!
А хто найкраще заспіває «славу»,
получить той… (Наспівує)
«большую вкусную конфєту…»
То ість мене. Ну, те, що ще осталось
–
безголове з шоколаду…
Перед
троном швиденько вишиковується хор блазнів,одягнутих у костюми сучечок і
песиків. У залі урочисто звучить: «Виступає
хор ЗМІїв у своєму ділі, що борються за присвоєння звання імені Цюлюба».
Хористи, у яких заклеєні і зав’язані
роти, співають:
Їхав Цюлюб через Цюлюб,
Бачить Цюлюб – в Цюлюб Цюлюб.
Сунув Цюлюб Цюлюб в Цюлюб.
Цюлюб, Цюлюб, Цюлюб, Цюлюб!
Цюлюб: Ну, ні фіга собі!.. Роти закриті,
а як співають, як співають!
Ну, прямо, казка про царя Салтана!..
Нардуп у білому (пошепки): - Яка там в сраці казка! –
Захочеш їсти й получать зарплату,
то не таке й не так щє
заспіваєш!...
(Голосно) Я знаю – це внутрішній голос,
що йде з небес, щоби царю
осанну заспівати!..
Цюлюб (розчулено): - Повелеваю: ім’я Цюлюба
сучечкам присвоїть!
І лічно сам їм віддаю себе!
Цюлюб
кладе у тарілку шоколадного тулуба і ставить перед хористами. Ті запопадливо
починають його лизати.
У
цей час перед троном вишиковується у кілька рядів пенетраторський хор
дерьпутатів Какащини. Всі вони у синьо-білих храках, акі інкубаторські. Перед
хористами стає диригент Чиряк. Він подає Цюлюбу диригентську паличку. Всі, як
один, заглядають у руки Цюлюба.
Цюлюб
задумливо відводить паличку вбік.
Хор: Дерьпутати, дерьпутатики,
а ми царськії солдатики,
Солдатики, солдатики…
Над
Цюлюбом зависає муха і він махає паличкою вгору.
Хор: - Правильно, правильно, правильно…
За, за, за, за, за….
Муха ховається під трон і Цюлюб
махає паличкою вниз.
Хор: Ні, ні, ні, ні, ні….
Ми проти, проти, проти, проти…
Муха,
описавши кілька загзагів, сідає на лоб Чиряка. Цюлюб кидає диригентську паличку
прямо в обличчя Чиряка.
Цюлюб (грайливо): - О, як мені ви всі набридли!
Ви ж дерьпутати, а не солдафони!
Ну, хто-небудь сказав би свою
думку,
а, може, і пошпетив би царя…
У
залі стоїть мертва тиша. Чути дзижчання мухи, що кружляє над відкритим ротом
Чиряка.
Раптом із задніх рядів чути
різкий жіночий голос:
- Цюлюба геть! Долой царя!
Цюлюб (задоволено): - Ну, слава Богу! Всі почули –
є апазіція і в нас.
А то кричать, що в нас тут
тиранія,
нема свободи слова,
дерьмократії…Ги-ги!
Знову чути той же жіночий голос:
- Цюлюба у відставку!
Цюлюб: - Ну ладно, ладно… Годі шуткувати!
Давайте паличку, почнемо знов
співать…
Той же жіночий голос:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі…
Цюлюб (перекрикуючи останні слова):
- Що за дурня! Закрийте суці
рота!
А краще язика їй відірвіть!
Ну, а найкраще – разом з головою!
Що це за хвойда?
Чиряк (сміться): - Ах, батюшка, та все нормально.
Це ж - Любаня, вбога…
Усі до неї звикли вже давно…
А ще нанюхалася мерського
дурману…
Вона ж то так для понту…
Воно для нас, як їжаку сідниці…
Ну, а народ від неї аж балдить…
Народ балдить, а нам воно до
сраки!..
Велике діло – Любчиний дурман…
Відразу видно, що Одуричева
школа…
Схопивши
великий шматок торта, Любаня втихає.
Цюлюб (задоволено): - Оце вже точно, що Одурича наука:
схопить шматок – і зразу у кущі!
До речі, пацани, а де ж це сам
Одурич?
Де хор його і де його пісні?
Чи, може, він співає вже для
інших?
Голос: Та він співає всім, але за гроші!
Сьогодні в нього фейєрверки в
Долині руж…
Організовує салют не Вашу честь.
А ще до фейєрверків пісні млинці,
але ж безплатно…
А що народу треба? –
Немає хліба, то давай видовищ,
якщо вони підсмачені блінами…
Цюлюб: - На мою честь – салют…І ніби для народу…
Оце Хіарщик чортів!
Ай да сучий син!
Кому завгодно мат поставить
за один хід: жи-два, жи-два…
Із
піснею «Золотиє купола…» навколо трону скупчується хор біс-нес-менів.
Цюлюб: - Що за фігня!? Ви що не патріоти
Какаської кізяцької землі?
Хіба не край Кабзарський вас
годує?
А, ну, патріотічне щось утніть!
Голоси: - Базара – ноль! Січас ізобразім!
- Да нам це як два пальца об
асфальт!
Ну, пацани, почнем – патріотичний
реп!..
Співають: - Хай показує Ютуб,
як Цюлюб нам люб.
Ми вас лав, лав, лав…
Той крутіш, хто більш накрав.
А нас партія зове:
Дай лаве, дай лаве!
Вам – лаве!
Нам – ПДВ!
Цюлюб (підхоплює): Нам – лаве!
Нам – ПДВ!
Нам – усьо!
А вам – осьо!
Цюлюб
показує скільки й чого він вділить біс-нес-менам на своїй зігнутій у лікті
руці.
Цюлюб: - Скажіть «спасібо», шо іше не в тюрмах,
а то – згною, як будете пиз…
Багато говорить…
Біс-нес-мени
із вигуками «Спасіба батюшка!» лізуть цілувати Цюлюбу руки.
Цюлюб (поблажливо): - Да ладно, ладно…Йдіть работать...
Це ж скільки треба ще лаве,
щоби Какащину нову розбудувать!..
Ох, як згадаю за Какащину
величну, -
одразу тягне скуштувать її
плодів…
Цюлюб
підходить до столів, щедро заставлених тарелями із написами: «Бюджет»,
«Хабарі», «Відкати», «Земля», «Дніпровське узбережжя»…
Бере
велику ложку і починає вигрібати із тарілок найсмачніші кавалки.
Цюлюб: - Я так люблю свіженький вінегрет!..
(Тягне до себе велику миску із
написом «Хабарі». Уважно оглядає і злісно верещить):
- Яка це сука написала «хабарі»?
Це ж благодійні внески
на розбудову цеї, як її,
Какащини,
котора для людей…
Цюлюб
набирає велику ложку вінегрету і несе до рота. В цей момент його погляд падає
на тарілку з написом «Бюджет», де лежить засмажене порося.
Цюлюб: - Ну ні фіга! Уже й плечка немає…
Де ділася бюджету шоста часть?!
Голос: - Як ви й веліли – на майданчик…
Цюлюб (недослухавши): - Який майданчик? Для дітей у селах?
Ви що здуріли? Я таке велів?!
Голос (геть подавлено): - Веліли ви віддати на майданчик
вертольотний 100 мільйонів,
щоб міг у гості прилітати
Пападент…
Ку! Слава йому!
Цюлюб: - Ах, тричі «Ку!» і вічна слава!
Хай прилітає на кабанчиків, лисиць…
То ість віддати шану Кабзарю!
Цюлюб
підходить до блюда із яскравим написом «Молочні ріки і кисельні береги». Пробує
скуштувати, але не вдається…
Цюлюб: - Та як же його з’їсти? Чи хоч попробувать…
От незадача…(луна у залі «Дача,
дача, дача…»)
Голос: - Та дуже просто…Берем велику банку
й туди зливаєм цілих п’ять
гектар…
Поставимо у холодильник, щоб
загусло,
а через місяць - два його з’їсте…
Цюлюб (задоволено): - Та добре, добре… Поділюся з Пападентом…
Голос: - Наш Пападент – це людяність сама…
Голос: - Для нього гречка по 3,40…
Голос: - А мудрість, мудрість так і пре…
Голос: - Куди там братися Ахметовій
з Артьомовськими Гулаками…
Цюлюб (піднесено): Оце вже чую справжній глас народу!
До речі, про народ. Ви ж про
народ забули!
Ми ж розбудовуєм Какащину нову
в ім’я народу!
Усе найкраще віддамо ми людям!
Цюлюб
бере найбільшу порожню тарілку і обходить столи із наїдками.
Цюлюб: - Усе найкраще, найсмачніше людям!
(Відрізає у поросяти закрученого
обвугленого хвоста і урочисто кладе на тарілку)
- Усе найліпше, що дає земля
ми маєм повернуть народу!..
(Із тарілки з написом «Земля»
виймає пучку соломи і теж опускає в тарілку)
- Усе, що можна віддаємо
людям!...
(Із тарілки з написом
«Дніпровське узбережжя» висмикує квітку будяка і прикрашає нею тарілку).
Цюлюб: - А це уже від мене особисто…
(Витягує із шухляди вимпел
«Переможцю соцзмагання» і чіпляє на тарілку)
Голоси: - Хвала Цюлюбу й щедрості його!
(Тарілку для людей урочисто
виносять із зали)
Лунають вигуки: - Слава
царю! О батьку наш,
ти найщедріший, наймудріший наш!
Цюлюб
поважно всідається на трон під вигуки «Слава!». Із пляшки з написом «Напій
царів» наливає келих вина. П’є і починає ікати.
Голоси: - Будь здоров, наш цар великий!
Слава царю! Віват Цюлюбу!
Голоси переростають у пєснопєніє:
Боже царя храні! Сільний,
державний,
Царствуй на славу, на славу нам…
Цюлюб
від гордощів починає надиматися. Здається що ось-ось і він лусне. Цюлюб голосно
пердить.
Голоси: - Будь здоров! Будь здоров!
Усі задоволено регочуть.
Немає коментарів:
Дописати коментар