Працівник АЗС встиг натиснути "тривожну кнопку", після чого прибув наряд міліцейської держслужби охорони (ДСО). У перестрілці, яка виникла просто в приміщенні АЗС від кулі з міліцейського пістолета один з нападників загинув, а інший, підірвавши якийсь вибуховий пристрій, вискочив через запасний вихід і втік. У коментарях "не для преси" міліціонери дивувалися, як легко втікач здолав височенний тин сусіднього приватного дворища, а вже потім заскочив у авто, на якому щез. Не знали ще, що втікач фізично був тренований так, як не снилося жодному уманському міліціонерові...
Міліціонер ДСО, прізвище якого не розголошується, своїм вчинком на завершення року встиг хоча б частково "підлатати" авторитет черкаської міліції, яка останнім часом найгучніше відзначалася хіба що в "боях" проти місцевої опозиції. То "пепеесники" міліцейські натовпом тягали по асфальту "батьківщинівця" Миколу Булатецького, то "Беркут" в Каневі розкидав бабульок, дориваючись до паперів виборчої комісії. А хлопець з наряду уманської ДСО тієї ночі на заправці повоював по–справжньому — і за себе, і за тих правоохоронців, які за "пасінням" мітингів вже забули, що таке справжня міліцейська робота...
У розшук напарника загиблого грабіжника включилися за класичною схемою радянських часів – вивісивши відповідні оголошення на офіційних сайтах УМВС Черкаської і Чернівецької областей. Чому саме цих двох? Бо у містечку Вижниці на Буковині Орест Вербицький народився, а на Черкащині останнім часом проживав – у селі Хильки Корсунь–Шевченківського району. Досі це село відоме було хіба що тим, що біля нього Червона Армія двічі понесла тяжкі втрати: спочатку махновці вирубали тут півтори сотні червоноармійців у 1920 році, а під час Корсунь–Шевченківської битви ще тисяча полягла, намагаючись не допустити прориву есесівських танкістів на Лисянку. У новітній історії Хильків подій менше, тож коли десяток років тому тут з’явилися переселенці з Буковини, нарешті було про що поговорить — кажуть, першим з Чернівецької області до рідного села повернувся один з уродженців Корсунщини, а слідом підтягнулися і його друзі. Ні в чому поганому їх не помітили — займалися сільським господарством, як і решта хильчан. Хіба що рідше від місцевих пили і більше займалися спортом... Серед тих буковинців був і Орест Вербицький. У селі навіть не підозрювали, що цей хлопець – один з найкращих в Україні альпіністів, знаний далеко за межами країни, бо ще 2006 року був визнаний одним з головних претендентів на "Золотий льодоруб" – найпрестижнішу міжнародну відзнаку альпіністів. Забігаючи наперед, відзначимо: саме ця обставина й дивує у міліцейському виборі радянської системи пошуку людини лише за місцем народження і проживання. Адже для альпініста, тим паче такого відомого, межі областей та й кордони між державами – річ досить умовна. Тепер у міліцейському орієнтуванні вказуються дані розшукуваного – Ореста Вербицького та стареньких зелених "Жигулів", на яких він теоретично міг би пересуватися. Насправді ж сліди Ореста можна шукати не тільки на торішньому снігові, а й в інтернеті. Скажімо, на сайті "Екстрим ю ей" можна знайти його власні спогади, з яких зробити висновки про можливості швидко переміщатися просторами планети Земля: "Зранку в Москві нас зустріли двома машинами, відвезли в аеропорт…Маршрут польоту: Москва – Дубай (ОАЕ) – Карачі (Пакистан), там ми ночували і вранці вилетіли в Катманду (Непал)". Це було сходження на вершину в Гімалаях. Описуючи її деталі, Орест згадує: "В містечку Джегат (субтропіки), ми натрапили на місцевих непальських революціонерів, так званих маоістів. Їх було двоє. Зовні вони нічим не відрізнялись, але мали один вагомий аргумент – гранату, як виявилось не радянську. Вимоги до нас були до болю банальні – "платіть за перебування на нашій території". Не багато не мало 100 мертвих президентів (доларів – ред.)за 20 діб за п"ятьох людей. Вони навіть папірець нам виписали, ну а їм у відповідь в їхньому журналі написали все, що про них думаємо…"
Подальші пригоди – візит у гірське селище тібетців і сходження лавини: "Неподалік від нашого табору було розташоване літнє селище тібетців – щось схоже на карпатські колиби, тільки не з дерева, а з каменю. Навіть дах кам’яний. Влітку тібетські жінки випасають худобу на високогір’ї. Чоловіки тим часом носять контробанду через п’ятитисячні перевали поки вони не засніжені – з Китаю в Тібет і навпаки. На зиму – спускаються нижче де м’якший клімат…
В один із вечорів пролунав потужний вибух. Ми визирнули з базового намету подивитись на стіну сусідньої Хімал Чулі, звідки лунав гуркіт. Підніжжя стіни, по якій сходив обвал знаходилось в двох км. від нас. Спочатку ми стояли в захопленні від такого видовища – по стіні рухається хмара зі снігу та льоду розміром 1,5х2 км з прискоренням вільного падіння і поступово ця хмара збільшується і наближається. В якийсь момент хмара для нас перестала мати межі і метрах в двохстах від нас, за мореною сніг виривався знизу вгору, вітер посилювався. Тут наше захоплення як рукою зняло. Ховались хто куди – троє під якийсь камінь, один в базову палатку, один за палатку. На щастя морена 50 метровим злетом погасила ударну хвилю, і нам лише склало базову палатку, і притрусило снігом шаром в 10 см. Ніхто не постраждав…"
Текст Ореста щедро супроводжується фотокартками: на них і гірське селище, і снігова лавина, і непальський поліцейський, який широко посміхається в об’єктив майбутнього розшукуваного українською міліцією...
А потім Орест разом з Ігорем Чаплинським (начальником відділу природоохоронної діяльності з Вінниці) та Андрієм Родіонцевим (керівником корпорації "Верес", чиї основні потужності – на Черкащині) став першопроходцем північного ребра вершини Шингу Чарпа у пакистанському Каракорумі. За це сходження їх і представили пізніше до нагородження "Золотим льодорубом" у французькому Греноблі (втім, Орест був проти цього нагородження, вважав досягнення умовним і до Гренобля не поїхав). Пізніше Ігор Чаплинський так про це згадував: "На спуску ми ночували на маленькому виступу, покритому снiгом. Коли вранцi склали намет i продовжили спуск, те наше мiсце ночiвлi зiрвалося у провалля. Виявилося, що то був не виступ у скелi, а надутий снiговий гриб. Я й досi роздумую: як той уламок льоду витримав нас i чому зiрвався аж вранцi… Хоча наймоторошнiше було пiд час польоту у Пакистан: наш лiтак пiд час бурi тричi потрапляв у повiтрянi ями i рiзко втрачав висоту. У нашiй "безпечнiй" цивiлiзацiї нас пiдстерiгає значно бiльше небезпек, анiж у горах…"
Зрештою, у серпні 2012 року під час сходження на Ельбрус Ігор Чаплинський зірвався в ущелину і загинув. Можливо, це стало одним із моментів, які змінили погляди Ореста на життя?..
Міліція продовжує розшук Ореста Вербицького. Спостерігатимемо, чим він завершиться. Можна сказати одне: цього разу міліція полє не за банальним злодюжкою колгоспного масштабу, а за загартованим фізично й підкованим у знанні сучасного світу молодим чоловіком, який жодного разу не зірвався з найвищих скель, але нині чомусь став на слизьку стежину…
Немає коментарів:
Дописати коментар